Лукрецій Кар

Лукрецій Кар (99 до н. е., Рим - 55 р. до н. е.) - римськ. поет та філософ, послідовник епікуреїзму, закінчив життя самогубством. У поемі "Про природу речей" Л.К. створює суперечливий, амбівалентний образ природного світу: з одного боку, природа є самостійно діючою продуктивною силою, котра з найпростіших першопочатків породжує різноманітний, величний, багатобарвний світ; з іншого - природа раз по раз засвідчує свою ворожість до людини, має у собі "щось подібне до прихованої сили", котра руйнує людські прагнення та справи. Таким чином, надаючи Епікурові шану за звільнення світу від свавілля богів, Л.К. фактично відновлює у своїй картині світобудови постійну дію надлюдської сили, яка трагічно перевищує можливості людини та штовхає її у безвихідь.

[br]

Осн. тв.: "Про природу речей".

ЕПІКУРЕЇЗМ - давньогрецьк. філософське вчення періоду еллінізму. Своєю назвою завдячує філософу Епікуру. Е. має яскраво виражену етичну спрямованість. Головною метою особистості вважається досягнення щастя шляхом пошуків насолоди й уникання страждань. Велику роль в Е. відіграє поняття "міри"; саме вона не дозволяє насолоді перейти в страждання. Крім того, існує два типи насолод: фізичні і духовні. В фізичних насолодах, за Е., варто задовольнятися життєво найпотрібнішим і уникати марнотних бажань. Духовні насолоди стоять на щабель вище, бо не залежать від зовнішніх обставин. До духовних насолод Е. зараховує пізнання, що позбавляє людину марновірства і страху смерті, а також мудрість, справедливість, дружбу. Найбільш послідовним прихильником Е. був Лукрецій Кар (трактат "Про природу речей"). Пізній Е. був поглинутий християнською культурою. Нова хвиля його поширення припадає на добу Відродження. Доволі стійким виявився синтез Е. з платонізмом (діячі флорентійського Ренесансу) та стоїцизмом (Монтень, Еразм Роттердамський). Е. також сприймався як альтернатива умоглядному аристотелізму (Гассенді). Ідеї, що тяжіли до пояснення етики через фізику, яскраво виявилися в працях сенсуалістів, які поєднували елементи Е. з досягненнями тогочасних природничих наук та кальвіністським антропологічним вченням. Значного поширення Е. набув у Франції доби Просвітництва. Характерним для цього періоду було його ототожнення з гедонізмом. Елементи Е. наявні в позитивізмі та екзистенціалізмі. Засновник гуманістичної психології Фромм вважав Епікура одним із перших представників гуманістичного світогляду.

СТРАХУ теорія - комплекс поглядів, уявлень, ідей, що витлумачує і пояснює викликане реальною чи уявною небезпекою для людини почуття страху як основну причину і передумову виникнення і відтворення релігійних уявлень, вірувань і дій, які й були спрямовані на самозаспокоєння і самозбереження індивіда чи спільноти. Витоки С.т. сягають Античності (Критій, Демокрит, Епікур, Лукрецій Кар). С.т. дотримувались деякі філософи Нового часу (Г'юм, Гольбах, Фоєрбах та ін.)· У марксистському релігієзнавстві страх розглядався як психологічний корінь релігії.